Повернувшись у вересні зі Східного фронту, прихильник ВО «Свобода» Олег Чорний прямо з окопів вирішив відразу ж податися на фронт внутрішній, зареєструвавшись кандидатом у народні депутати по 100-му виборчому округу.
Джерело
Про нашого співрозмовника:
Практично все своє життя Олег Чорний проживає в сільській місцевості на Кіровоградщині. Хоча часто доводилось переїжджати виключно по службі, але сільську прописку при цьому ніколи не змінював. На даний час проживає в селі Петрове Знам’янського району. Закінчивши школу, мріяв бути військовим, але так вийшло, що в 1992 році своє життя довелось пов’язати з органами внутрішніх справ. Спочатку працював у відділку транспортної міліції на станції Знам’янка. У 2000-му році закінчив Харківську юридичну академію імені Ярослава Мудрого. Має два поранення, отриманих під час виконання завдань у боротьбі з організованою злочинністю. В органах внутрішніх справ працює вже 22 роки, виконуючи покладені на нього завдання з охорони громадського правопорядку. Але в душі підполковник міліції все ще почуває себе військовим.
– В зону АТО, де вже півроку тривають справжні бойові дії, ви поїхали добровільно. Напевно не останню роль відіграла в цьому й ваша давня мрія стати військовим?
– Так, військова служба й суворий армійський побут – це моя стихія. Тому коли з нашого Управління внутрішніх справ у Кіровоградській області в травні почали планово відправляти в зону АТО спеціальні загони міліції, я також почав писати рапорт за рапортом своєму міліцейському начальству, що теж хочу проходити подальшу службу в зоні бойових дій. Протягом червня-липня я навіть подав кілька рапортів на ім’я міністра внутрішніх справ, прем’єр-міністра і тричі – на ім’я Головнокомандувача, Президента України Петра Порошенка, щоби мене відправили безпосередньо в зону проведення антитерористичної операції. Нарешті на мої звернення таки надійшла позитивна відповідь, і в серпні в складі зведеного загону УМВС України в Кіровоградській області в якості звичайного рядового я вирушив на Схід, потрапивши саме на територію, яка була щойно звільнена від терористів так званої ЛНР. Мій загін виконував бойові завдання різного напрямку в районі Сєвєродонецька та Лисичанська. Неподалік від нас знаходились також батальйони «Тернопіль» та «Айдар». У кожного з цих підрозділів були свої функції. Зокрема функція нашого загону була досить специфічною, оскільки ми охороняли єдиний на нашій території режимний об’єкт, а також забезпечували безперебійну діяльність транспортної артерії, контролюючи проходження техніки та переміщення цивільного населення. На даній території я й проходив службу до початку вересня – поки не було оголошене перемир’я і нас не перемістили на місце постійної дислокації в місто Кіровоград – тобто провели ротацію.
– Вам якось пояснювали, чому протягом двох місяців відмовляли в задоволенні ваших рапортів про направлення в зону АТО?
– Пояснювали тим, що там були потрібні перш за все співробітники міліції зі специфічними навиками і професійними знаннями, які вони могли використати під час виконання завдань, поставлених перед Кіровоградським загоном. Можу сказати, що я вважав і вважаю, що моя присутність там була також украй необхідною, тому що я пройшов, по-перше, необхідну військову підготовку під час служби в прикордонних військах, а також протягом останніх шести років перебуваю на посаді інспектора з охорони громадського порядку, що займається безпосередньо зовнішніми службами. Тобто я займаюсь тією ж специфікою, яка потрібна для виконання аналогічних завдань і в зоні АТО на щойно визволених територіях Луганської та Донецької областей. Тому я вважаю себе достатньо підготовленим для несення служби в цих регіонах.
– Ви сказали, що маючи звання підполковника міліції, поїхали в зону АТО в якості рядового, то у зв’язку з чим вас «розжалували»?
– По-перше, структурою загону передбачалися лише посади командира й заступника, які відповідали моєму званню, всі ж інші члени загону мали виконувати відведені їм функції лише в якості рядових. По-друге, я сам не прагнув обійняти якісь командні висоти, оскільки добре знаю, що найважче бути все-таки внизу – на землі. Крім того, я добре усвідомлював, що багато в чому міг допомогти молодим хлопцям, з якими мені довелось служити. До речі, разом зі мною виконували бойове завдання, поставлене перед загоном, чимало моїх земляків з Вільшанки, Компаніївки, Новоукраїнки, Малої Виски, які або ще не служили в військах, або проходили службу вже в українській армії, яка не мала відповідного бойового досвіду. Тому я просто міг допомогти їм своїми знаннями і досвідом під час несення служби, зокрема навчити елементарним навичкам поводження зі зброєю, боєприпасами тощо. Тобто мені випала нагода допомогти не лише Україні у наведенні порядку на щойно звільнених територіях, але й тим хлопцям, які були поряд зі мною, тим самим убезпечуючи їм життя. До речі, маючи належну фізичну підготовку, я досить легко переносив і фізичні навантаження, адже доводилось постійно носити з собою і вдень, і вночі, і в дощ, і в холод, і в спеку до тридцяти кілограмів військового майна та спорядження і йти туди, де було досить гаряче та небезпечно.
– Коли саме ви відчули, що потрапили саме на війну?
– Їдучи в зону АТО, я прекрасно розумів, що там ідуть справжні бойові дії. В моєму розумінні, війна, яку там розв’язали, десь афганського типу, а відтак вона вимагає й відповідних військових дій в даних конкретних умовах. Перебуваючи фактично в прифронтовій зоні, ми бачили всі жахливі наслідки цієї війни, як кажуть, неозброєним оком. Особливо коли так звані повстанці почали отримувати від Росії важке озброєння й обстрілювати наші позиції «Градами» та «Ураганами». Але найбільше потерпає у цій війні цивільне населення. Як кажуть місцеві мешканці старшого віку, навіть під час німецької окупації люди так не страждали, як зараз. Тут і суцільне мародерство, масове насильство, нічим не виправдана жорстокість, катування і постійна небезпека бути розстріляним за якусь найменшу провину.
– Як безпосередній учасник бойових дій, що ви можете сказати про те, як сприйняли мирні ініціативи президента України Петра Порошенка ті люди, які були поряд з вами на фронті?
– Можу сказати, що майже всі, хто там був, і я особисто в тому числі, до перемир’я як такого віднеслись негативно, адже припинення вогню в момент розвитку наступальних дій без умов звільнення зайнятої території російським агресором і бойовиками, м’яко кажучи, є недоречним. Вкрай необхідно було продовжити бойові дії, скажімо, не на початку вересня, а в серпні, коли ще можна було розвивати ініціативу. Щойно прибувши у серпні на фронт, коли саме йшли найжорстокіші бої, ми були готові слідувати за військами першої лінії, які розвивали наступальні дії, далі й далі до Луганська. Якщо це перемир’я й було необхідне, то тільки для того, щоби обміняти полонених, доправити в госпіталь поранених і підібрати тіла загиблих, але для військової справи ніякої користі воно не принесе, адже за цей час так звані ополченці, російські найманці та бойовики ще більше укріплять свої бойові позиції й отримають з Росії ще більше важкого озброєння та техніки і вже вибити їх із зайнятої ними території буде неможливо. Причому від застосування ще більшого арсеналу важкого озброєння знову ж таки буде найперше страждати цивільне населення й нестимуть великі втрати військові підрозділи.
З приводу того, як сприйняло проголошене перемир’я цивільне населення, можу зазначити, що більшість місцевих, особливо жінки, не хотіли, щоби ми відходили з зайнятих позицій. Вони говорили нам, що їм знову буде страшно виходити на вулицю. Тобто ситуація там дуже важка у цьому сенсі. Там стільки горя люди набачились, такі вони обездолені, що просто слів немає. Вони розуміють, що нічого позитивного росіяни їм не принесуть і те що вони їм обіцяли, насправді ніколи виконане не буде. Вони як прийшли, так і підуть, але після себе залишать так званих ополченців. Насправді це такий набрід, серед якого відсотків дев’яносто – звичайний кримінал. Кримінал донецький, російський, чеченський…
Й оцим покидькам дали зброю й вони стріляють, куди завгодно, що завгодно роблять – грабують, убивають, ґвалтують молодих дівчат, «віджимають», як у них говорять, машини, бізнес… Тобто там таке робиться, що в моєму розумінні та ж афганська війна порівняно з цією виглядає не такою жорстокою та кривавою. Навіть з суто військової точки зору вона була більш грамотною війною, яку вели все ж таки згідно з правилами військового мистецтва. Якщо якісь бойові завдання виконувались, то була подвійна або навіть потрійна підстраховка. Приміром, коли зараз я розповідаю своїм друзям-«афганцям» про те, що там коїться, то вони кажуть, що такого взагалі не повинно бути. Тому й маємо там стільки смертей! Якщо за п’ять років афганської війни, скажімо, в одному батальйоні радянських військ загинуло в середньому десь до 65 чоловік, то тут лише за пів року кілька українських батальйонів поклали!
Зрозуміло, що будь-які мирні угоди будуть діяти лише тоді, коли ми самі будемо мати дуже сильні позиції, які ще треба завоювати. Тим більше, що це наша земля, яку потрібно захищати і обов’язково звільняти від агресора. А якщо всіх отих покидьків просто залишити там на якихось умовах, я можу сказати, що ми просто отримаємо міну уповільненої дії, яка все одно вибухне і буде ще більше жертв, або нам доведеться віддати ще одну частину своєї території, як Крим. На жаль.
Отже, люди на Донбасі не розуміють, чому далі не звільняються українські території. Я особисто вважаю, якщо ми вже пішли в наступ, то треба було розвивати свої наступальні дії, підтягувати резерви, вводити свіжі бойові підрозділи, а сил, щоби розвивати наступ, було достатньо. Але чомусь у наших штабах то давали команду відступати, то зволікали з командою наступати – поки не утворився Іловайський котел, який став чи не найбільшою трагедією війни на Сході України.
– Тим не менш, завдяки перемир’ю ви змогли повернутися додому по ротації й прямо з окопів вирішили піти поборотися за депутатський мандат на 100-му окрузі. Однак незважаючи на те, що правда саме за такими кандидатами, як ви, чи не очікує нас, як і на Східному фронті, таке ж розчарування після виборів і на фронті внутрішньому?
– Так, виборча кампанія, на жаль, і цього разу буде не надто чесною й досить брудною. Тож запобіжником від усіх негативних факторів у виборчому процесі може бути тільки наша активна робота з виборцями. Так що треба йти до людей – пояснювати, переконувати, показувати на найбільш характерних прикладах. Інших варіантів немає, тому що саме виборець віддає свій голос за того чи іншого кандидата, за ту чи іншу політичну силу. Якщо виборець не помилиться, то після виборів таки почнуться реальні зміни. Якщо ж і нова Верховна Рада цей процес проігнорує, то його розпочнуть самі виборці, у тім числі й ті хлопці, які зараз воюють на Сході й бачать, що далі так не повинно бути.
Розмовляв Володимир Стецюк
Немає коментарів:
Дописати коментар